Я йду на гору, де хмари сплять
Де час зупинився на тисячу літ
Тут тиша гостра, як камінь і сталь
Що ріже ілюзії, марний цей світ
Я дихаю небом, що бачило все
Народження зірки й попіл імперій
І щось прадавнє в мені росте
І відкриває зачинені двері
Я відчуваю, як крізь тіло іде
Некров, а каміння, холодне, тверде
Хай голос мій тихий, як шепіт трави
І погляд спокійний, як гладінь води
Та в тиші цій криється сила грози
Що здатна змінити цей світ назавжди
Бо я це не тіло, а воля гори
Що вічно стоїть проти вітру і жури
І поки вона ще стоїть до пори
Ніхто ще мій дух до кінця не скорив
Ця річка в мені оминає кути
Шліфує грані, зносить мости
Вона не питає, куди їй текти
Вона просто знає всі шляхи до мети
І в найтемнішу ніч, коли спокою брак
Я чую її невпинний потік
Вона моя правда, вона мій знак
Що я тут назавжди, а не на рік
Хай хтось бачить в мені лиш тендітне плече
Та в серці у мене потік, що пече
Я скеля, яку не зламають вітри
І тиха вода, що глибша за сни
І доки стоять ці гори німі
Ця сила палатиме вічно в мені
Хай голос мій тихий, як шепіт трави
І погляд спокійний, як гладінь води
Та в тиші цій криється сила грози
Що здатна змінити цей світ назавжди
Бо я це не тіло, а воля гори
Що вічно стоїть проти вітру і жури
І поки вона ще стоїть до пори
Ніхто ще мій дух до кінця не скорив
Хай голос мій тихий, як шепіт трави
І погляд спокійний, як гладінь води
Та в тиші цій криється сила грози
Що здатна змінити цей світ назавжди
Бо я це не тіло, а воля гори
Що вічно стоїть проти вітру і жури
І поки вона ще стоїть до пори
Ніхто ще мій дух до кінця не скорив