Стежина в'ється поміж трав,
Де вітер в полі жито жав.
Несе думки в далекий край
У тихий гай, в дитячий рай.
Там сонце котиться з гори,
І день згасає до пори.
І душу огортає дим
Солодкий і такий п’янкий.
І серце знову лине в дні,
Що загубились вдалині...
Де верби плачуть над водою,
А вечір дихає красою,
Там серце споко́ю шукає,
І тихий спів душа співає.
І промінь місячний, як стрічка,
Цілує стомлені порічки,
І час тече, немов ріка
Така глибока і стрімка.
Я чую шепіт ковили,
Що пам’ятає давні дні
Про долі, сховані в землі,
Про ті вогні, що відцвіли.
І кожна квітка, кожен лист
Тримає свій одвічний зміст.
Мовчить криниця край села,
Та в ній вся правда проросла.
І тиша істину несе,
Що час колись зітре усе...
Де верби плачуть над водою,
А вечір дихає красою,
Там серце споко́ю шукає,
І тихий спів душа співає.
І промінь місячний, як стрічка,
Цілує стомлені порічки,
І час тече, немов ріка
Така глибока і стрімка.
Я пронесу крізь все життя
Цей тихий шепіт, це злиття
З землею, що мене зростила
І дала віру, дала сили.
Той хрест у полі не заснув
Він в душу істину вдихнув.
Де верби плачуть над водою,
А вечір дихає красою,
Там серце споко́ю шукає,
І тихий спів душа співає.
І промінь місячний, як стрічка,
Цілує стомлені порічки,
І час тече, немов ріка
Така глибока і стрімка.
Де верби плачуть над водою,
А вечір дихає красою,
Там серце споко́ю шукає,
І тихий спів душа співає.
І промінь місячний, як стрічка,
Цілує стомлені порічки,
І час тече, немов ріка
Така глибока і стрімка.